Page 11

 

 

ТЕМА 5

ВИТОКИ І ТРАДИЦІЇ НАРОДНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

 

 

Українська народна фізична культура органічно увійшла і функціонує в різних сферах життєдіяльності народу, а саме: в побуті, в релігійних, родинних і господарських святах, в галузі військової підготовки тощо. Життєдіяльність українських хлопців і дівчат була тісно пов’язана з веденням господарства. Хлопці влітку виконували польові роботи, а взимку опановували різні ремесла. Дівчата ж найчастіше господарювали, хоча влітку вони також час від часу працювали на полі, а взимку – прали, ткали, вишивали.

Незважаючи на досить напружений трудовий день, молодь щовечора знаходила час і на відпочинок, який проводився на «вулицях» та «вечорницях» і включав у себе різноманітні засоби української народної фізичної культури. Тому такі вечірні зібрання хлопців та дівчат можна вважати своєрідними організаційними формами фізичного виховання української молоді (особливо сільської).

Разом збиралися хлопці й дівчата окремих вулиць чи кутків села, які входили в парубочі й дівочі громади – своєрідні об’єднання неодружених хлопців і дівчат. Парубочі й дівочі громади впродовж багатовікового існування виробили специфічні форми проведення дозвілля, залежно від місцевих умов, пори року, складу громади тощо.

«Вулиця» в українському селі була дуже своєрідною формою традиційного дозвілля молоді. Починалася «вулиця» від Великодніх свят і тривала ціле літо – аж до дня Симеона Стовпника (14 вересня за новим стилем). До початку польових робіт молодь збиралася що­вечора, а коли починалася робота в полі – тільки в неділю і в святкові дні. «Вулиця» проходила в заздалегідь призначеному місці: десь на майдані посеред села, на зеленому лузі біля річки чи на леваді – це залежало від місцевих обставин. Звичайно, «вулиця» відбувалася весело і жваво: з музи­ками, танцями, а найбільше було пісень, співали по черзі то дівчата, то хлопці. Танці на «вулиці» провадилися досить досконалі, навіть витончені. Особливо поширеними на селі були народні танці – «Шумка», «Метелиця», «Аркан», «Козак», «Козачок» та ін.

Крім танців, на «вулиці» водили хороводи, проводили ігри. Хороводи супроводжувалися піснею. Співаючи, дівчата бралися за руки, утворюючи коло або ключ, і так рухалися під ритм пісні. Тому хороводи поділяли на «колові» та «ключові». До «колових» належали такі хороводи, під час яких одна з дівчат усередині утвореного товаришами кола, зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. До цього типу належать такі хороводи: «Перепілочка», «Подоляночка», «Король», «Нелюб», «Мак», «Зайчик» та ін. «Ключові» хороводи водили дівчата довгою лінією – ключем. До таких хороводів належать: «Кривий ганець», «Плетениця», «Зелений шум», «Роман-зілля», а такий усім відомий хоровод, як «А ми просо сіяли», виконувався двома «ключами». Темп руху залежав від темпу пісні, тож він міг бути швидкий або повільний. Коли хороводи водили ключем, то рухалися швидко – «бігали з підстрибом», а коли ставали в коло, то рухалися повільніше. Хлопці участі в хороводах не брали. Вони звичайно тільки приглядалися до руху, прислухалися до співу і час від часу, спровоковані насмішками та дотепами дівчат, «впадали» поміж юрбу і на хвилину переривали хоровод.

У той час, як дівчата виводили хороводи, серед хлопців проводилися такі ігри та забави, як «У короля», «У дзвона», «У коромисла», «Чехарда» та ін., а та­кож змагання з традиційно окресленими неписаними правилами: «Хто далі кине», «Хто швидше пробіжить або пропливе», «Ходіння на ходулях» та ін.

Крім пісень, танців, хороводів, рухливих ігор, забав і змагальних вправ під час «вулиці», особли­вого поширення набули різні види народної боротьби: «Поясна», На ременях» та ін. Для її проведення два борці сходилися грудьми, обхопивши однаковим захватом корпус суперника двома руками за пояс (ремінь). Після сигналу до початку поєдинку кожен намагався повалити суперника на землю на лопатки.

14 вересня на зміну «вулиці» приходили «вечорниці». Вони були своєрідним клубом української молоді. «Вечорниці», «досвітки» та «складчини» проходили в хаті, яку молодь винаймала у вдови на цілу зиму. Під вечір сюди сходилися дівчата. Вони ткали, вишивали, готували вечерю. Згодом до хати по двоє-троє приходили хлопці. Якщо громада вже була в зборі, дівчата припиняли роботу, подавали вечерю, а після неї проходили танці, ігри, забави. Коли після забав дівчата залишалися в хаті докінчити роботу і переночувати, то такі «вечорниці» називалися «досвітками».

На «складчинах» дівчата не працювали, а весь вечір проходив за іграми, забавами, танцями. На «складчині» в переддень Пилипівського посту «...танцювали так, що губили каблуки, а дівчата у знемозі падали».

Взимку, коли молодь не переобтяжена роботою, було достатньо часу для проведення рухливих рухливих ігор та забав. Як випаде сніг, то «воювали» сніжками. Коли мороз вкривав кригою ставок, особливо популярною була зимова забава «Жорно» («Крутилка», «Фуркало») – своєрідна карусель.

Отже, традиційними формами організації молоді в побутових умовах українського села були: «вечорниці», «досвітки», «складчина». Найкращі народна музика, танці, народні пісні – все багатство народних засобів духовного і тілесного виховання молоді виникали саме на цих організаційних формах дозвілля молоді.

Українська народна фізична культура відігравали велику роль у гармонійному розвитку також і міської молоді. Коли центром виховної роботи на селі були парубочі громади, то у місті їхню роль виконують молодіжні братства, які: «…збирають у собі найсвідоміші елементи, громадять матеріальні засоби, всесторонньо охоплюють громадське життя й творять по містах нездобутні культурні станиці».

В умовах міста існувало, звичайно, більше можливостей удосконалювати систему народної фізичної культури завдяки середніх і вищих навчальних закладів, де збиралася молодь, а також завдяки вищому культурному рівню населення. Проте місто мало і свої недоліки, адже міська дітвора була більш відірваною від природного середовища, а діяльність дітей обмежувалася міськими забудовами. За змістом, засобами й методами фізичне виховання міської молоді мало чим відрізнялося від сільської. Міська культура, відіграючи провідну роль у розвитку всеукраїнської культури, все ж таки черпала свої надбання із культури українського села. Багатство українських народних рухливих ігор, забав, інших фізичних вправ, які були поширеними на селі, використовувались й міською молоддю.

Традиційними в Україні були весняні рекреації студентської молоді, що відбувалися щорічно 1-го, 15-го і 30-го травня. Студенти, після ретельної підготовки, вибиралися на природу – в ліс, на берег річки, де відбувалися усілякі ігри, розваги, забави. У годину дозвілля до парубків приєднувалися й одружені чоловіки, проводячи свій час за рухливими іграми, забавами, боротьбою та змагальними вправами.

Особливо популярними серед хлопців були двобої «Навкулачки» і «На палицях», які відбувалися е взимку на льоду. Змагаючись у двобої «Навкулачки», бажаючі збиралися групами і розподілялися на дві супротивні команди. За визначеним завчасно сигналом (свистком) вони кидались одна на одну з лементом. Перебійці вражали один одного в груди, обличчя, живіт тощо.

Важливу роль в оздоровленні народу відігравали лазні. Особливо поширеним був спосіб паритися у печі: «Із напаленої печі вигрібають вугілля, вимітають попіл і настеляють соломи. Для того, щоб у печі зявилася пара, стінки її обприскують водою. Потім лягають на солому, засовують заслін і паряться гарячим березовим віником. Напарившись, обливаються на подвірї, навіть узимку, холодною водою».

Поширення набуло багато народних способів масажу, нерідко у поєднанні із лазнею. Слід зазначити, що чистота та акуратність в українців вважаються ознакою переважно не матеріальною, тілесною, а духовною. Чистота в українській культурі вважається одним із елементів краси, шляхом до прекрасного. Велике значення у здоровому способі життя відігравали також режим дня, праці, відпочинку і харчування.

Таким чином, народна фізична культура була невід’ємною складовою частиною виховання молоді різного віку, Засоби тіловиховання підбиралися так, щоб вони відповідали рівню фізичного і психічного розвитку особистості, а також щоб сприяли його подальшому підвищенню.